Сергій Жадан

Виверни рукава осель.
Весна така неминуча й близька.
Я пам'ятаю тебе, ніби карту східних земель,
З яких мене вибили ворожі війська.

І тепер єдине, чого хочу - вернутись сюди,
Знову зайняти міста, з яких відступив,
Вирізати всіх, хто тішився з моєї поразки й біди,
Вбити по кордону межові стовпи.

Щоби знову бачити те, чого не бачить ніхто,
І те, чого не освітять жодні зірки:
Горло твоє - беззахисне, мов пташине гніздо,
Підсвічене світлом із коридора, ніби вишневі гілки,

Голос твій - схожий на теплий щільник,
В якому щоденно добирається мед,
Хочу відтворювати ім'я твоє, мов діалект, що зник,
Реставруючи за переказами кожну з його прикмет,

Зламати все іще раз, спробувати ще,
Вивернути, мов рукав, прихований ляк.
В цих кордонах усе буде лише
Так, як має бути, чи не буде ніяк.

Життя буде, ніби письмо, просте.
З мокрого каменю проросте трава.
Її ще немає, хоча вона вже росте.
Така, як і щороку. Лише нова.